Проблеми Солотвино та сталий туризм

Закарпаття славиться не тільки своєю природою та історією. Є тут місця де поєднались унікальні природні ресурси та діяльність людей, що їх використовували віками, де поєднання природи та людської діяльності стали чинниками розвитку сталого туризму. Правда не без проблем…

Про селище Солотвино знають далеко за межами Закарпаття. Довгий час воно відігравало величезну роль в історії нашого краю. У першу чергу через великі поклади солі, яка колись цінувалася практично на вагу золота і була справжньою „міцною валютою” для урядів багатьох держав.

Саме завдяки солі стрімко розвинувся у сучасні часи й туризм – сюди масово приїжджають для того, аби оздоровитися на озерах з високим рівнем мінералізації води. А унікальному підземному алергологічному комплексу взагалі не було аналогів в тодішньому Радянському Союзі.

На жаль, через природні фактори та людську недбалість більшість з цього надбання було втрачено буквально за кілька років. Утім досі жевріє надія, що колись Солотвино таки відродить свою славу відомого курортного містечка.

Деякі цікаві факти з історії

Солотвино вважається одним з найдавніших укріплених поселень на території Закарпаття. Цілком можливо, що вже у ІІ-му столітті нашої ери тут почали добувати сіль.

Видобуток солі в цих місцях існував від часів завоювання Дакії римським імператором Траяном (ІІ ст. н. е.). В копальнях нерідко знаходили римські монети ІІ-IV століть н. е. У південно-західній частині села знайдені сліди давніх солекопалень римського часу.

Соляні копальні були найціннішим скарбом краю й давали найбільші прибутки угорському урядові. Цікаво, що для видобутку, зберігання й охорони солі були запрошені з Саксонії німці („сакси”, „саси”). Саме вони збудували в Мармороші численні міста й селища: Сигіт, Довге Поле (Кимпулунг ла Тиса, Румунія), Тячів, Хуст, а також Солотвино, яке по-німецьки називалося Зальцгрубен (salz – сіль).

У 1360 році на місці рудника було засновано поселення солекопів – Солотвино, яке в подальшому стало центром солевидобування і королівською монополією. Перша письмова згадка про Солотвино (Слатіну) є у грамоті угорського короля, що датується 1360 роком, за якою волоський воєвода Драгош із Бедеу (Бедевля) одержав у володіння кілька сіл Мараморощини, в тому числі й Солотвино. Пізніше селище належало різним феодалам, але видобуток солі завжди був в руках представників королівського двору. Також назва старого селища – Златіна (Zlathina) зустрічається і у офіційному документі, який датується 1409 роком.

На території Солотвина у XIII столітті добували сіль у шахті під назвою „Кунігунда”. Вона була названа на честь дочки угорського короля Бейли IV (1206–1270). За відомою легендою, Кунігунда кинула свій перстень в одну з солотвинських шахт. Після заміжжя королева переїхала до Польщі. Там, під Краковом, в місцевості Величка, цей перстень в місцевій шахті знайшли польські солекопи.

У великих промислових масштабах видобуток солі почався лише у другій половині XVIII ст. За Австро-Угорщини Солотвинська соляна рудня складалася з 9-ти копалень, пізніше діяли лише три. Перша шахта нового підземного типу „Крістіна” була відкрита у 1778 році, у 1781 році – шахта „Адальберта”, у 1804 році – „Йосиф”, а у 1809 році – „Терезія”. У XIX столітті були здані в експлуатацію шахти „Михайло”, „Габор”, „Ференц”, „Лайош”. У 1870 році на Солотвинських державних копальнях працювало 440 чоловік, видобуток солі становив 160 тисяч центнерів, а у 1900 році вже 484 тисяч центнерів.

Для транспортування солі в країни Європи на Тисі діяв так званий „Соляний шлях”, що починався у Великому Бичкові, саме там виготовляли бочкотару для водного перевезення продукту. У 1720 році правий берег перетворили на річковий порт, де були великі соляні склади. Сюди тягловою силою перевозили сіль із Солотвина. У порту її перевантажували на баржі, плоти-бокори і під охороною солдатів сплавляли Тисою. Далі маршрут пролягав через Тячів. Тут мешкали бокораші, які приєднувалися до транспортування. По маршруту фортеця Вишкова, що знаходилася на горі Вергель, охороняла ці соляні каравани. Наступним пунктом соляного шляху було село Вілок, тут ще у 1417 році збудували великий склад для зберігання солі, яку сплавляли по Тисі. Охоронний центр Мала Копаня, маючи стратегічне положення, контролював Хустські ворота підходу до Солотвинських рудників і водночас соляні каравани. Останнім пунктом цього шляху в нашому краї було село Бадалово, що на Берегівщині. На території Угорщини такими пунктами були Таркані, Токаї та місто Сольник (тепер угорське місто Солнок на Тисі), яке було осередком продажу солі. Там сіль перевантажували і перевозили далі сушею.

На честь „Міленіуму” – тисячоліття приходу угорських племен в Тисо-Дунайську низовину, всередині шахти „Куніґунда” у 1896 році зведено соляний обеліск.

Під час Першої світової війни видобуток солі в Солотвині значно скоротився. Не вистачало робочих рук, адже багато чоловіків мобілізували до війська. А жіноча й дитяча праця була менш продуктивною, як свідчать документи, з 600 робітників, у 1914 році, 225 були діти.

У червні 1939 року на заміну румунській владі в Солотвино прийшла чеська, яка оголосила солерудник державною власністю. Водночас він був єдиним підприємством на Чехословацькому просторі, який забезпечував республіку сіллю.

29 листопада 1944 року декретом Народної ради соляні шахти Солотвина були націоналізовані радянською владою. У 1948 році на солеруднику почали використовуватися бурильно-підривні роботи з переходом на камерно-стовбурову розробку покладів солі та її механізованого завантаження у вагонетки. Запущено новий соляний млин, а у 1952 році фасовочний цех облаштовують фасовочними автоматами. Солекопи виробили і реалізували майже 6 мільйонів тон солі. У радянський період видобуту сіль відправляли в 50 міст СРСР, в Угорщину, Чехословаччину, а за часів незалежної України експортували в Росію, Прибалтику, Молдову, Словаччину та Угорщину.

Співробітники Ужгородської філії Одеського НДІ курортології, у 1968 році вирішили використовувати мікроклімат солотвинських копалень для лікування хворих бронхіальною астмою і у Солотвино була відкрита Солотвинська обласна алергологічна лікарня. На глибині 206 м діяв перший у Радянському Союзі унікальний підземний алергологічний комплекс на 320 ліжкомісць.

Назва Кунігунда стосується не тільки шахти, а й найбільшого зі солоних озер, розташованих на західній околиці селища. Це озеро практично аналог відомого Мертвого моря за ступенем мінералізації води. Завдяки високому вмісту солі вода в озері має високу щільність, що дозволяє людині легко триматися на поверхні. Водойма утворилося у 1902 році, внаслідок просадження на 20 м щойно відкритої соляної копальні. Протягом року температура води не опускається нижче +17°С. Містить лікувальну ропу та сульфідні грязі.

Екологічна катастрофа Солотвино

На жаль, у 1995-1996 та 2001 роках після паводків почалося затоплення шахт № 8 і 9, де були розташовані медичні заклади. У 2005 році в Солотвині активізувалися зсувні та карстові провалля, що призвело до пошкодження житлових будинків, доріг та інфраструктури. Відбулося повне затоплення шахт №№ 8, 9, а вже наприкінці 2008 року підземні алергологічні лікарні закрили. У 2007 році видобуток кам’яної солі в Солотвині зупинився. Після того, як 2010 року в Солотвино з’явилось кілька нових великих провалів, на два метри впав рівень води в озерах.

Тепер Солотвино – потенційна екологічна катастрофа, яка загрожує всій Європі. Дві шахти стоять на березі річки Тиси, великої притоки річки Дунай, і якщо солона вода попаде у річку – екологічної катастрофи не оминути, причому на території Дунайського регіону, а це практично пів Європи. В Україні уже діє державна програма по вирішенню проблем Солотвина, але за браком коштів практично не виконується.

Для вирішення цих проблем у селищі Солотвино почала працювати експертна місія Євросоюзу, яка оцінює загрози і ризики, що склалися на території зупиненого держпідприємства. Відновлення природних ресурсів на території селища Солотвино, основна мета проекту „РЕВІТАЛ 1”, який відібрали для реалізації у рамках Програми транскордонного співробітництва Європейського інструменту сусідства „Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна 2014-2020”. Реалізація проекту „РЕВІТАЛ 1” вкрай важлива не тільки для Закарпаття, а й для країн-сусідок. Закласти основи процесу ревіталізації соляної шахти у смт. Солотвино та прилеглої території – основна мета проекту. На основі оцінки ризиків ситуації на території шахт буде сформульована стратегічна концепція відновлення природних ресурсів Солотвина. У найближчий рік запланована робота для дослідження води у шахтах за допомогою спеціального підводного роботу.

Сьогодні Солотвино та солені озера – залишаються популярною зоною відпочинку серед українців та іноземних туристів. Це унікальне за своєю природою місце, має всі шанси стати місцем розвитку сталого туризму нашого краю. Сподіваємося, що так буде!